100 років тому звичайні люди не мали розкоші вирішувати, чим займатися в житті. Їх професійний шлях визначався статтю, соціальним статусом і місцем народження. Наші діти отримали як дар свободу враховувати свої бажання і здібності — але скільки людей користується такою можливістю? Наскільки молоді дорослі реалізують свою суб'єктність?
 

В Україні діти не можуть вибирати собі предмети і темп навчання, і не більше 10% молодих людей роблять усвідомлений вибір професії. Одна з причин — епідемія опіки, має в нашій країні особливу тяжкість.
 

Поруч із сильним успішним батьком, що задає високу планку, дитині складно приймати рішення, помилятися і падати, і як наслідок, дорослішати. Слабкі нереалізовані батьки не дозволяють дорослішати з іншої причини — не дозволяючи перевершити себе, обмежуючи вузькістю свого світу і мрій. У дитини може спрацьовувати прихована вигода: раз батьки звучать так впевнено — нехай вони і вирішують. Можна піти в віртуальні світи, де багато дозволено, і ігнорувати реальні, де нудно і нецікаво.
 

В обох випадках ми недоотримуємо соціальну енергію дорослих людей, що мають всі можливості змінювати країну і великий світ. Батьки застряють в сімейному колі, боячись виявитися непотрібними, як тільки турбота про дітей припиниться.
 

Відомий психолог Ерік Еріксон характеризує зрілу дорослість здатністю людини цікавитися долями людей за межами сімейного кола, замислюватися над життям прийдешніх поколінь, формами майбутнього суспільства і світоустроєм. Таке перемикання уваги дорослих дає дітям можливість успішно сепаруватися і робити помилки, набуваючи власний досвід, поки ми живі і маємо можливість їх підтримати (не плутати з «опікати»).
 

Переконання батьків, які стримують дорослішання і суб'єктність наші дітей, на мій погляд такі.

• Віра в свою експертність і розуміння майбутнього

Батьки, які досягли великих успіхів у кар'єрі або бізнесі, екстраполюють свій досвід на майбутнє і роблять висновок, що вони знають, як воно буде влаштовано. Але погодьтеся ми і сьогодення часто не встигаємо усвідомити, живучи минулим — тим більше не можемо конкурувати з дітьми в контакті з майбутнім.

• Надвіра у важливість стартової точки
 

Батьки турбуються про вступ до вузу, переоцінюючи його значення. А насправді, для дитини це всього лише старт, який в сьогоднішньому світі може бути і небездоганним — світ занадто складний і мінливий, щоб надавати важливість одному фактору. Можна зрозуміти, коли це Гарвард або Стенфорд і тобі гарантовано місце у «великій четвірці». Але і тут питання — а ти точно хочеш саме туди?
 

«Не буває ідеальної освіти. Не буває єдино правильної мети в житті… єдино правильної роботи. Все це міфи. Найчіткіше почати з якогось старту і потім постійно перебудовуватися. Чим складніше стає світ, тим менш важливу роль відіграє початковий пункт. Тому не варто вкладати ресурси в якийсь бездоганний старт. Замість цього вправляйтеся в мистецтві коригування, за ходом справи перевіряйте, шукайте, що себе не виправдовує», — Рольф Добеллі, один з європейських мислителів.

• Диплом як новий культ карго, а ЗНО як помилкова мета

Вища освіта все більше нагадує практикум з оволодіння побутовою корупцією і мистецтвом плагіату. І не дає навички, затребувані роботодавцем. Диплом давно нічого не гарантує. Але чому б не повчитися за рахунок платників податків? Практика імітації, як хвороба, якою просякнуте суспільство, починається з цих неусвідомлених кроків, які закінчуються тим, що 60% людей не працюють за своєю спеціальністю, імітуючи кар'єру. І мені цікаво, чи можуть платники податків попросити повернути неефективно витрачені гроші?

Система ЗНО привнесла більше справедливості в освіту, і це великий плюс, але не причина жертвувати два роки репетиторам і підготовкам на шкоду іншим інтересам і заняттям.

• Фокус на «прагматичных» профессиях

Травма поколения, делающего карьеру в 90-х в том, что потеряли ценность многие творческие профессии, и до сих пор по инерции, их относят к непрагматичным и несерьезным. Среди них - актер, спортсмен, музыкант, писатель - тем самым многие мечты пускаются под нож вместе с предпринимательской энергией, которую мы тушим на корню требованиями «сначала получи экономическое образование». «Я заставила сына получить два ненужных образования, сопротивляясь его выбору стать успешным карикатуристом», - поделилась одна мама историей сына.

Мы не можем предвидеть какая сфера будет востребована и будет приносить доход, но мы отключаем ребенка от его источников энергии, когда не даем двигаться за интересом. И тогда приходится постоянно внешне «мотивировать» (читай насиловать), отчего злимся и устаем. Наша задача - услышать в детях тот самый тихий голос будущего, дать ему проявится. Он редко звучит громко, у него за плечами нет уверенности… Мы можем лишь видеть какие-то намеки, детали, замечать их из позиции наблюдателя, а не назидающего воспитателя - что нравиться ребенку, что он делает с удовольствием. Из чего-то маленького и незначительного - когда-то – вырастут большие дела его жизни.

• Заборона на паузу
 

Батьки не хочуть чути про перерву після школи, мовляв, за рік відвикне вчитися і все забуде, або — «а що я скажу сусідам або бабусям». Але ж рік перерви — gap year — це нормальна практика для всього цивілізованого світу. Відразу після школи молоді люди не готові робити серйозний вибір у своєму житті. Це час найвдаліший для першої роботи, першого підприємницького досвіду, перших власних грошей, подорожей з волонтерськими проектами, вивчення мов, неформальних навчальних курсів — щоб досліджувати себе в реальному світі, а не у вузівських підручниках. Нема в університетах Європи та Америки 16−17-літніх.
 

Коли у молодих людей немає сил чинити опір цьому пресу, їм стає все одно. І тоді дорослі обурюються, що їх діти нічого не хочуть…

Коли наші сини повернулися після навчання за кордоном, їх, та й нас з чоловіком, переслідували запитанням — чому повернулися. Запитанням, яке завдавало болю, що змушує виправдовуватися за вибір, який здається природним. В Україні багато батьків мріють, щоб діти поїхали за кордон і там залишилися — тобто у нас, дорослих, немає віри в те, що ми побудуємо світ, гідний наших дітей, і ми розписуємося у своїй безпорадності.

Розумію, завдання не з простих. І у нас складний випадок. І великий тягар минулого. Але, можливо, одна з причин — ми не туди інвестуємо енергію після того, як діти виросли? Допомагаємо там, де наша допомога вже не потрібна? Будуємо інфантильність, продовжуємо підлітковий вік, який і так досяг свого історичного піку?

І не будуємо світ, в якому разом хотіли б жити.

Cтаття Тамари Сухенко для інтернет видання NV